Вільногірська міська рада — офіційний сайт

До єдиного дня інформування населення. БАБИН ЯР

29.09.2022

До єдиного дня інформування населення

БАБИН ЯР

29 вересня виповнюється 81 рік, відколи у Бабиному Яру в Києві були вбиті перші жертви нацистської політики винищення – майже 34 тисячі київських євреїв.

Маховик смерті забрав упродовж 1941-1943 років життя близько 100 тисяч людей – євреїв, ромів, полонених червоноармійців, пацієнтів психіатричної лікарні, цивільних заручників, українських націоналістів і радянських партизанів, в’язнів Сирецького концтабору.

Німецькі військові частини увійшли в Київ 19 вересня 1941 року, а перший масовий розстріл відбувся вже 27 вересня. Його жертвами стали 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, розташованої неподалік від Бабиного Яру.

27–28 вересня по місту були розклеєні оголошення українською, російською та німецькою мовами:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год.8 ранку при вул.Мельника – Доктерівській (коло кладовища).

Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.

Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.

Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».

Люди йшли зі всього міста і зливалися в один потік на вулиці Мельника – переважно жінки, діти, старі, адже чоловіки були призвані до війська. У кінці вулиці був улаштований пропускний пункт, через який заводили по 30–40 людей. Там у них забирали документи, примушували роздягатися, виводили до краю яру – з іншого краю на спеціально обладнаній платформі сидів кулеметник. Під кулеметний вогонь поліцаї заганяли людей палицями. Тіла падали в яр. Грала музика, над яром кружляв літак... Наймолодшій жертві було 3 дні, найстаршій — 103 роки.

29 вересня нацисти до 18:00 розстріляли близько 22 тисяч людей. Інших загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Табірній (сучасна Дорогожицька) і вбили наступного дня. За 29-30 вересня загинула 33 771 особа. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Масові розстріли у Бабиному Яру проводилися і пізніше, аж до визволення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського "Динамо": Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка, яких звинуватили у службі на НКВС СРСР. У 1941—1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена Організації українських націоналістів, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.

За різними оцінками протягом 1941–43 років було вбито від 100 до 150 тис. людей – євреїв, караїмів, ромів, учасників українського національного опору, радянських військовополонених.

До 1966 року трагедія Бабиного Яру в Радянському Союзі замовчувалася. Проте 29 вересня того року, у 25-у річницю початку розстрілів, в урочищі відбувся мітинг громадськості.

«Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів», – сказав тоді у своєму виступі літературознавець Іван Дзюба.

Письменникові Віктору Некрасову належать слова: «Так, у Бабиному Яру були розстріляні не тільки євреї, але тільки євреї були розстріляні тут лише за те, що вони були євреями».

Того ж року в журналі «Юність» уперше був опублікований роман-документ письменника Анатолія Кузнецова «Бабин Яр». Правда, у скороченому вигляді.

«Київських євреїв убили лише тому, що політична ідеологія нацистської держави визнала їх расово ворожими та «засудила» до вбивства. Більше ніде, навіть у сумнозвісних фабриках смерті, не вбивали стільки людей за такий короткий проміжок часу. Тому Бабин Яр в усьому світі є одним із символів Голокосту. Меморіальними заходами ми прагнемо, вшановуючи пам’ять жертв, повернути їм гідність, відібрану злочинною ідеологією. Це одночасно є і внеском у формування зрілої та гідної політичної нації, для якої права людини будуть базовою цінністю незалежно від походження, соціального чи іншого статусу. Адже ми прагнемо жити у спільноті, яка не сприймає насильство як аргумент, а навпаки - культивує почуття відповідальності, емпатії, толерантності, міжнаціонального та міжконфесійного порозуміння», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.

 

За матеріалами інтернет-видань


« Повернутись